В наші дні Усть-Чорна є хорошим варіантом для зимового відпочинку. Село знаходиться в Ґорґанах на висоті 553 м. Тут розташовані гірськолижні траси різного рівня складності довжиною близько 1000 м. Їх облаштовано бугельними і канатно-крісельними підйомниками довжиною 250 метрів, 400 метрів і 750 метрів. Лижники здебільшого зупиняються на популярній туристичній базі «Ялинка».
Румуни (самоназва – роминь) – це національна меншина, яка проживає на Закарпатті в долинах річок Тиса і Апша, в селах Біла Церква, Середнє Водяне, Водиця-Плеюц, Нижня Апша, Глибокий Поток, Топчино та в селищі Солотвино. Це нащадки пастухів-волохів, які прийшли в Східні Карпати з Балкан ще в XIV столітті. Більшість з них з плином часу асимілювались з русинським населенням, а частина осіла в долині Тиси як вільні поселенці і за прикладом місцевих жителів почали займатись землеробством. В XIV-XVI століттях румуни долини Тиси, як православні, були своєрідним посередником в культурних контактах русинів краю з балканським православ’ям, що задокументовано як закарпатськими літературними пам’ятками того часу, так і настінними розписами дерев’яних храмів Мараморощини. Православ’я утримувало свої позиції в селах з румунським населення аж до середини XVIII століття.
На території Ужгородщини є багато унікальних пам’яток садово-паркового мистецтва, створених знатними угорськими родинами: Ужгород – парк Лаудона, парк Підзамковий; Невицьке – парк Вагнера; Великі Лази – парк Плотені; Чертеж – парк 1848 року.
В районі росте понад 300 видів екзотичних рослин, особливо хочеться виділити японську сакуру, кипарисовики, гімалайські сосни, павлонію, магнолію.
Село Солочин Свалявського району вперше згадується в 1430 році. Населення села 1250 жителів. Розкинулось воно поміж гір Крехая і Тесаник. Назва села натякає на солончаковий ґрунт, багатий мінеральними водами. Поблизу села діє понад півтора десятки джерел. Наприклад, біля підніжжя гори Тесаник є сірководневе джерело, а в урочищі Біласовиця – джерело «Вовків квас», названий на честь прізвища власника цього джерела в австро-угорський період, коли місцевою водою торгували по всій імперії.
Прогулянку по Виноградову варто почати з його центру, де в скверику між вулицями Миру і Шевченка знаходиться величний Вознесенський костел XV-XVI століть. В XVI столітті костел перебував в епіцентрі протистояння протестантів і католиків. Храм переходив з рук в руки і неодноразово руйнувався допоки ним остаточно не заволоділи католики в 1690 році. Пізніше храм знову було зруйновано, цього разу вогнем, коли в серпні 1717 року Виноградів на два дні захопили кримські татари. Згодом, в 1748 році за кошти єпископа Егера Баркоці костел було відбудовано та передано католицькій общині міста. На фасаді церкви зберігся барельєф гербу цього єпископа. Ще одна перебудова костелу мала місце в 1889 році. В архітектурі храму простежуються елементи романського і готичного стилів з переважанням останнього.
Екскурсію варто продовжити до руїн замку Канков ...
Більше в блозі
Володар Невицького замку Упор відбив у герцога Горо наречену і, щоб заспокоїти злість суперника, який взяв фортецю у тривалу облогу, пообіцяв йому: якщо в нього народиться донька, то в 16 років віддасть її заміж за герцога. В Упора народилась донька, а його дружина померла під час пологів. Через 17 років приїхав в Невицьке дідуган Горо. Упор змушений був дотриматись свого слова і погодився на одруження Горо зі своєю донькою. Юна донька Упора, дізнавшись, якого жениха їй обрав батько, у відчаї кинулась з замкової башти вниз і загинула.
Церкву в селі Біласовиця будували скоріш за все ті ж майстри, що й храм в сусідньому селі Котельниця. Але поскільки жодна церковна громада не погоджувалась на пряме повторення вже існуючої церкви, майстри вимушені були проявляти чудеса винахідливості, щоб не повторятись. За словами старожила церківника Михайла Халуса (1921 р. н.), батько і дідусь якого теж були церківниками, храм святого Миколая збудовано майстрами з Лазів Василем Ломаґою та Василем Далекореєм. Храм побудовано в 1890 році.
